Генеалогічне дерево є центральною частиною будь-якого вивчення сімейної історії, і його побудова - це найчастіше захоплююча подорож в минуле . До побудови свого родоводу я йшов досить довго, а починалося все на початку 90-х років коли я вирішив зібрати матеріали про брата мого дідуся, сенатора Чехословацького парламенту Едмунда Бачинського. В ті часи почали повертати з небуття, вшановувати світлу пам'ять багатьох громадсько-політичних діячів нашого краю, репресованих тоталітарним режимом, про нього ж якось і далі ніде не згадувалось. Інформацію збирав по різних джерелах - від батька, родичів в Угорщині, Чехії, Словаччині, з періодичних видань, а також з історичних розвідок науковців. У процесі роботи до мене надходило багато інформації про нашу родину та моїх предків. Так, батькова двоюрідна сестра з Будапешту Маргарета Бачинська ( Шаркань Ендрейне) надіслала Генеалогічне дерево сім’ї Бачинських, яке починалося з кінця XVII сторіччя.Значну допомогу мені надали, люб’язно поділившись своїми сімейними архівами, Марія Фізер-Бачинська та о. Данило Бендас. Почав накопичуватися матеріал, інформацію, яка попадала до рук, занотовував, робив ксерокопії зі статей, що друкувалися в періодичних виданнях, перечитав багато історичної літератури.

Дідусь по маминій лінії Іван Макара дав мені виписки з церковних метрик про три покоління своїх предків. Він їх мав тому, що в сорокових роках минулого сторіччя , всі вчителі, а мій дідусь Іван Макара та бабка Лавра Макара (дівоче прізвище Павлишинець) працювали вчителями, повинні були надати підтвердження про хрещення своїх предків до третього покоління.

Коли зібрав чимало матеріалів про свою родину, то створив Інтернет-сайт, присвячений брату діда, - Сенатору Едмундові Бачинському (http://www.batsinsky.narod.ru). Спочатку на ньому була лише його біографія, згодом почав на ньому розміщувати інформацію про інших відомих предків, а також матеріали, присвячені історії нашого краю.

Для обласних періодичних видань «Трибуна», Трембіта», «Благовісник» та районних «Народне Слово» та «Калейдоскоп Перечинщини», підготував декілька статей, деякі з яких підписував псевдонімами Євген Фірцак або Євген Лютянський. Про дідового брата Сенатора Едмунда Бачинського, про брата моєї прабабусі по батьковій лінії єпископа Юлія Фірцака, про брата моєї бабусі по маминій лінії відомого освітянина Миколу Павлишинця, про мого дідуся Івана Макару та двоюрідного брата моєї бабусі по материній лінії Мирослава Чайковського. Також в районній газеті «Народне Слово» вийшла моя історична розвідка «Просвітителі Перечинщини» про видатних діячів науки, культури і освіти, які були або уродженцями Перечинщини, або певні періоди їхнього життя та діяльності пов’язані з нашим районом – Івана Пастелія, Івана Чурговича, Івана Сільвая , Сіона Сільвая, Олександра Митрака, Іринея Легезу та Євгена Фенцика.

Багато разів намагався намалювати свій родовід. І ось минулого літа в мережі Інтернет натрапив на портал «MyHeritage», з якого інсталював програму «Family Tree Builder» (це програмне забезпечення для побудови генеалогічного дерева , має підтримку на 23 мовах, є можливість розмістити фотографії) і за допомогою неї побудував свій родовід до дев’ятого покоління. З ним можна ознайомитися на Інтернет сторінці http://www.bachynskyj.myheritage.com.

Виходячи з того, що за період проведення досліджень свого родоводу в мене зібралося багато матеріалів я вирішив описати свій родовід зупиняючись на визначних особистостей з нашої родини.

Корені нашого роду, як засвідчують генеалогічні документи, знаходимо в Галичині - село Бачина, що недалеко від Старого Самбора. Хоч десь із кінця XVIІ ст. спогади про рід Бачинських знаходимо на Підкарпатській Русі. [3,11] Також відомо, що родина Бачинських походить з старовинного литовського княжого роду і їх дворянство підтверджено дипломом короля Зиґмунда III. [4,55] В історичних джерелах село Бачина згадується вже з ХІІІ століття. Перекази стверджують, що в давні часи, на горі, званій Зачище, стояв замок, укріплення якого були земляні. У Бачині несла свою службу сторожа, яка наглядала за основною дорогою (звідси, можливо, і походить назва села від слова «бачити») і, в разі потреби, відповідними сигналами попереджувала жителів замку про небезпеку. У другій половині XVII століття у повіті Старого Міста (тепер — Старий Самбір) було тільки декілька сіл, в котрих шляхта становила окрему громаду, а начальником був префект. До таких належала і Бачина. Село було вільним. Громада обирала із мужів раду на чолі з префектом, яка керувала всіма справами. [26]

Герб Бачини є класичним гербом Драг-Сасів - найчисельнішої геральдичної родини Русі та одного з наймогутніших родів середньовічної Угорщини. Цей шляхетний рід виводиться від Грифичів, які в кінці І тисячоліття володіли землями Саксонії які знаходились в межиріччі Одри і Лаби. В X-XI століттях землі західних слов'ян потрапили під владу німецьких феодалів, і частина населення подалась шукати кращої долі на сході. Частина з них за дозволом короля Гейми ІІ оселилася в незаселені землі Угорщини –Трансільванію за умови, що вони будуть захищати від постійних вторгнень печенігів. А в 1211 році угорський король Андрій ІІ віддав саксонському рицарському ордену частину угорських земель в постійну власність. З тих пір тут було закладено сім городів і землі ці стали називати Семиградом. Угорська її назва «Ерделі» - від Ердо (ліс), що відповідає латинському Трансільванія.

Щодо назви Драго-Сас то по одній з гіпотез вона походить від імені воєводи Саса потомка Драга. В угорській мові це слово визначає народ германських – Сасів. Друга гіпотеза, що слово «Сас» походить від угорського , переводиться як «орел», а «Драго» – «дорогий, любий, безцінний».

За свідченнями історичних джерел, до Галичини цей слов'янський рід запросив Данило Галицький. З-за Карпат до його війська приєднався загін лицарів під командою жупана Гуйда з Мараморошу. Хоругва новоприбулого загону містила родовий знак жупана — стрілу в польоті, покладену на синє поле щита, з півмісяцем і двома золотими зірками на його ріжках. Відбувши успішні воєнні кампанії проти мазурів і ятвягів, Гуйд здобув особливу прихильність Данила, отримав у нагороду земельний грант та одружився з його небогою. Цим самим він заклав перший осередок шляхтичів герба Драг-Сас у Галичині.

Угорський рід Драг-Сасів у XV- XVІ століттях зазнав відчутних втрат в угорсько-турецьких війнах і остаточно вигас після поразки угорців під Могачем. Інакше велося Драг-Сасам на північних схилах Карпат. Починаючи з 1359 року королівський уряд усе частіше запрошував їх до свого війська і оселяв уздовж системи прикордонних укріплень і торгових шляхів у Карпатах. Так в XV ст. появляються сасівські родини Берестянських, Бісківських, Волосецьких, Губицьких, Ільницьких, Комарницьких, Риботицьких, Турчанських, Турянських, Яворських, а в XVI ст. — Бачинських, Білинських, Винницьких, Гординських, Жураківських, Кобилянських, Кропивницьких, Сасів, Тарнавських, Терлецьких, Ясинських та низки інших. Згідно моєї інформації моє родове дерево починається з греко-католицького священика Івана Бачинського мого пра- пра- пра- пра- пра- пра-діда, який народився в 70-их роках XVII століття. [9] Він виховав дочку та п’ятьох синів, четверо з яких були духовними особами, а саме Василь - (1724-1795) мій пра- пра- пра- пра- пра-дід, Степан батько марамароського вікарія Андрія Бачинського (1719-1759), Данило (1731-1775), Сімеон (1717-1726) та Федор (1693-1775) - батько єпископа Андрія Бачинського.

Мій двоюрідний брат у шостому поколінні єпископ Андрій Бачинський народився в родині священика Федора Бачинського в селі Бенятино Ужанського комітату (знаходиться поблизу Собранців на Східній Словаччині) 14 листопада 1732 року. В родині Федора Бачинського крім Андрія, було ще троє синів Іван, Михайло та Георгій.

В 1752 році після закінчення гімназії в Ужгороді, Андрій Бачинський поступив на факультет філософії в Трнаву (Болгарія), і там же після розпочатого навчальногокурсу 3 квітня 1753 року був прийнятий в духовну семінарію, в 1756 році в Мукачеві висвячений на священика після чого продовжив навчання в Трнаві, де в 1758 році став доктором філософії, що обумовило енциклопедичність і світський характер його знань та інтересів. В кінці цього ж року його було призначено помічним священиком в місто Гайдудорог (нині Угорщина), а з 1 жовтня 1761 року призначений парохом, а потім також виконував обов’язки саболчського архідиякона. В вересні 1764 року Андрій Бачинський заклав перший камінь для гайдудорогської церкви. В 1765 – 1767 роках в його парафії пройшли великі заворушення, тому що багато парафіян відкрито виступало за перехід на латинський обряд, і про це зверталися з клопотаннями до Егерського єпископа. Але Бачинський з честю вийшов з цієї складної ситуації, за рахунок своєї високої освіченості та високих моральних чеснот і великої громадської активності, здобувши для себе велику любов не лише в єпархії, а і за її межами, як перед громадою, так і перед королівськими величностями. В 1771 році він успішно завершив багаторічну боротьбу за відокремлення Мукачівської греко-католицької єпархії з-під юрисдикції Егерського єпископату та латинського обряду, а в 1772 році після смерті єпископа Івана Брадача його вибрали капітульним вікарієм Мукачівської єпархії. [23,267-269]

8 березня 1773 року Андрій Бачинський був іменований Папою на Мукачівського єпископа і висвячений Крижівським єпископом Божичковським у Відні, у цісарській каплиці, наприкінці травня 1773 року. 1775 році переніс резиденцію єпархії з Мукачева до Ужгорода [12, 189]

В 1774 році створив капітулу (консисторію) і 7 вікаріатів. До того часу мукачівські єпископи не мали своєї палати і кафедри; тому австрійський уряд віддав Бачинському будинок єзуїтів в Ужгороді, де він мав свій постійний осідок. Завдяки його старанням священикам встановлено платню. Скрізь, де було потрібно, почали будувати нові церкви. 1798 року Бачинський заклав в Ужгороді духовну семінарію. Він також відібрав парафії, які в XVII сторіччі перейшли під юрисдикцію Егерських єпископів. Населення нашого краю почало підносити свою освіту, культуру, національну та релігійну свідомість.

Єпископ Бачинський мав великий влив при дворі австрійської імператриці Марії Терезії вже в 1777 році вона присвоїла йому титул дворянина і призначила його своїм таємним радником, а її наслідник , Йосип ІІ надав йому право представляти інтереси народу в сеймі.[13,236]

Після 1800 року завдяки плідній праці Бачинського населення міст та сіл які перебували під юрисдикцією Мукачівської греко-католицької єпархії за своїм розвитком, релігійною і національною свідомістю перевищило Галичину. [25,144-145] Це була Золота доба релігійно-культурного життя для нашого краю. Народ, хоча і не мав повної політичної свободи, але був об’єднаний під одним духовним провідником –Мукачівським греко-католицьким єпископом, - котрий як член вищої палати в парламенту в Відні, мав змогу боронити інтереси свого народу також і на політичному форумі. За таку діяльність народ вважали свого Владику батьком і провідником. [12,77]

За 36 років керування єпархією Бачинський увійшов в історію не тільки як церковний, а й культурно освітній діяч, публіцист, палкий захисник національних інтересів свого народу. Відійшов у вічність в Ужгороді 7 листопада 1809 року на 77 році життя і похований у гробниці під кафедральним храмом.

Ще один Андрій Бачинський двоюрідний брат єпископа приклався в першій половині XVIII століття до розбудови парафій Мукачівської греко-католицької єпархії. Народився в сім’ї уйлокського пароха Степана Бачинського із Земплинського комітату 1719 року.[9] Село Уйлок (в перекладі з угорської мови нове поселення ) виникло в 1304 році. Відоме воно було і як Вуйлок. З часом ці назви вийшли з вживання, за селом закріпилась теперішня назва Вилок (Виноградівський район. Наявність тут в 1332 році церкви свідчить про те, що Вилок в той час був уже досить значним населеним пунктом.[27] В 1738 році - як світська людина вивчав філософію в Кошицях, потім був направлений у семінарію в Трнаву, але тут через поширення чуми в 1739 році, як теолог другого року навчання, повернувся до Мукачева, 25 вересня 1740 року він був призначений дияконом і повернувся до Трнави для продовження навчання. 22 січня 1742 року був призначений капеланом єпископа Івана Блажовського, після смерті якого був направлений до Земплинського комітату, де вів віце-дияконство.[23,250]

18 липня 1746 року єпископ Емануіл Ольшавський призначив Бачинського очолювати Марамороський вікаріат, де багато ним було зроблено та пережито. В Сиготі був один храм в якому почергово відправлялися богослужіння парохами грецького обряду та латинського обряду. Тому новий вікарій порушив питання побудови нового греко-католицького храму. 27 травня 1748 було придбано земельний наділ на якому через рік було установлено перевезену з села Сачала дерев’яну церкву. В цьому ж році було придбано земельний наділ для побудови храму в Хусті. 29 грудня 1751 року за його стараннями було виділено земельні наділи та одержано дозвіл для будівництво церков в Вишкові та Тячеві. В цих добрих справах він використовував свої приятельські стосунки з егерським єпископом графом Франциском Баркоці, що звичайно визивало образи єпископа Емануіла і той старався знайти нагоду щоб змістити Бачинського з посади вікарія. Наслідком того було позбавлення Бачинського титулу апостольського протонотаріуса, який йому було продовжено за допомогою егерців. В 1754 році його було усунуто із вікаріату і переведено парохом в Гайдудорог, але він там довго не затримався і в тому ж році переїхав в Уйгей Земплинського комітату, теперішня назва Шатораяуйгей знаходиться на півночі Угорщини на кордоні з Словаччиною, де й помер 14 липня 1759 року. Його називали світилом, що світить після темряви. [23,282-283]

Братом моєї прабабусі Єлизавети Фірцак (Бачинської) був єпископ Юлій Фірцак, який народився 22 серпня 1836 року в с. Худльово, що на Ужгородщині в родині місцевого пароха Василя Фірцака. Закінчив духовну семінарію в Ужгороді , богослов'я вивчав у Центральній Богословській семінарії у Відні (1856-1859). Після рукоположення у греко-католицькі священики 26 вересня 1861 року, єпископ Попович назначив його професором догматики в Ужгородській духовній семінарії. У 1876 році дістав гідність каноніка й був назначений ректором семінарії. В 1887 році його вибрали депутатом угорського парламенту. Завдяки високій освіченості та знанні багатьох європейських мов мав широкі зв'язки в угорських урядових колах.

17 грудня 1891 року Апостольський Престол іменував його Мукачівським єпископом. На єпископа його освятив в Пряшеві 10 квітня 1892 року єп. І. Валій. .[11,191]

Єпископ Фірцак, перш за все старався піднести в єпархії релігійне життя, боровся за відновлення в нашому краї парафіяльних шкіл, а на той час з колишніх 471 церковних шкіл Мукачівської єпархії навчання проводилося тільки у 119 школах. Із-за браку шкільних підручників вся наука обмежувалася до читання Псалтиря та навчання катехизму й церковного співу.

Для піднесення релігійного життя провів два єпархіальні синоди (1891р. і 1903 р.), якими старався відновити в Мукачівській греко-католицькій єпархії духовне життя й любов до свого обряду. На першому, який відбувся в Ужгороді 30 вересня 1897 року, було розглянуто багато питань не тільки матеріального забезпечення церкви, але й відносно церковних шкіл, душпастирської праці та церковних організацій. Другий єпархіальний синод під керівництвом єп. Фірцака, що пройшов 8-12 вересня 1903 року. Синод діяв у чотирьох окремих комісіях, які розглянули - фінансові справи, життя духовенства, душпастирську працю і навчання релігії в парафіях та соціально економічну діяльність духовенства. Було прийнято рішення, катехизм і Біблію всюди навчати народною мовою, а також обновити монаший Чин св. Василія Великого. [12,103-104]

За благословенням єпископа було відновлено Товариство святого Василія Великого в серпні 1895 року яке очолив тодішній ректор духовної семінарії кан. Іван Якович. На першому ж засіданні відновленої спілки священиків – народовців було вирішено видавати газету на народній мові. Так народилася 5 травня 1897 року, перша закарпатська народна газета „Наука”, яку редагував віце ректор єпархіальної семінарії о. Юлій Чучка. В 1899 році спілка св. Василія заснувала власну друкарню, яка почала видавати для народних шкіл потрібні посібники. В 1900 року було змінено назву на акціонерне товариство "Уніо", щоб будучи торговою фірмою, не підлягати контролю адміністративних органів. Після цього в ньому розгорнулася дуже жвава діяльність, оскільки його співробітники працювали там безплатно тільки в інтересах ідеї. Товариство видавало підручники, книги, газети "Наука" та "Gorog katholikus Szemle", брошури і т.д. Відчуваючи в єпархії брак учительських сил, єп. Фірцак в 1903 році заснував жіночу учительську семінарію, з якої вийшло чимало визначних вчительок. [12,218-220]

Єпископ Юлій Фірцак, приділяв багато уваги для соціальної допомоги бідним. На початку 1897 року єпископ склав „Меморандум про розвиток і підвищення рівня духовного й матеріального життя руськомовного народу північно-східних Карпат і Рутенії”. Відповідаючи на цей захід, міністерство сільського господарства доручило добре відомому економісту-управителю Едмунду Егану (1851-1901) реорганізувати систему сільського господарства нашого краю, спираючись на економічно раціональні принципи. Так розпочалася так звана Верховинська акція. В рамках цієї акції Е. Еган старався завести раціональну годівлю племінної багатої на молоко тірольської породи корів, для якої було багато пасовищ на верховинських міжгір’ях. Проводилася господарська освіта селян, почалися засновуватися споживчі та кредитні кооперативи, сільські майстерні для розвитку народних промислів (плетіння корзинок, вишивання, ткання і т.д.). Це було початком так званої „верховинської акції”, яка тривала аж до 1901 року. До цієї акції від самого початку включилося багато священиків, які дбали про те, щоб різні починання цієї акції були реально впроваджені в життя. [12,240-241]

За цей період багато було зроблено для соціально-економічного розвитку нашого краю, в 1893 році розпочато будівництво залізниці Ужгород -В. Березний, 1894 році - завершено будівництва залізниці Сiгет-Ясiня, 1897 році в Ужгороді було збудовано реальну школу технiко-природничого профілю, 1898 році в Ужгороді засновано школу глиняного посуду, 1897 році збудовано перший телеграф Ужгород Будапешт, 1902 році збудована Ужгородська електростанція на 1 млн. кВт/год., в 1905 році проведено кадастрове земельне впорядкування на Закарпатті, в 1907 році в Ужгороді. збудовано театр. Так станом на 1909 рік на Закарпаттi уже нараховувалося 26 лозоплетiлень, 10 килимарень, 58 банкiв та ощадкас, 166 кредитних кооперацiй, 15 деревообробних підприємств, 6 організацій по виготовленню виробів з очерету

Вістря верховинської акції було зведене в першій мірі проти корчмарів і лихварів, які протягом ХІХ століття немилосердно використовували бідного русина й довели до повного жебрацтва. П’янство стало проблемою суспільного життя закарпатців. Єпископ Фірцака 1900 році наказав всім священикам Мукачівської єпархії закладати в своїх парафіях „Братство тверезості”, вручаючи його під покровительство св. Івана Хрестителя. Газета „Наука” також почала на своїх сторінках антиалкогольні статті. В 1903 році з благословення єпископа Юлія Фірцака було засновано при кафедральному храмі „Товариство святого Ружанця”, єпархіальним управителем якого владика призначив о. Андрія Карцубу. Урочиста інавгурація якого відбулася на Благовіщення повечірні. Крім молитви на ружанці (вервиці), члени ружанцевих товариств складали приречення, що не будуть пити алкогольних напоїв, що будуть остерігатися прокльонів явних гріхів, а натомість обіцяли частіше приступати до св. Тайн, головно в Богородичні празники. В неділі і свята вони в церкві спільно молилися на ружанці та співали різні духовні пісні в честь Пречистої Діви Марії. Товариство було рівночаснопоширювачем тверезого способу життя вірників та прослалянням Пречистої діви Марії. [12,296-298] Фірцак був ініціатором упорядкування церковного співу на Підкарпатті. Бажаючи привести до ладу церковне життя у своїй єпархії, він звернув увагу і на церковний спів. Він доручив диригенту Ужгородського кафедрального храму, о. Івану Бокшаю зібрати і записати мелодії цілого богослужбового круга, щоб з них скласти богослужбового співу, який мав стати обов’язковим у всіх церквах Мукачівської єпархії. По закінченні своєї праці Бокшай передав зібраний матеріал єпископу, а той наказав видати його друком. Так появилися в світ 19006 році видання „Церковное Простопђніе”. З наказу єп. Фірцака „Церковное Простопђніе”. Стало головним посібником церковного співу в богословській та дяко-вчительській препарандії. З часом „Простопђніе” стало стандартним збірником богослужбового співу у всіх закарпатських парафіях вдома і на поселеннях. Помер єпископ Юлій Фірцак в Ужгороді, 1 червня 1912 року на 76 році свого трудолюбивого життя.

Сестра Юлія Фірцака Єлизавета разом своїм чоловіком Степаном Бачинським (1851 – 1936), який був греко-католицьким парохом спочатку в Калинах на тячівщині, а потім в Ясіні на рахівщині, до речі в 1918 році він входив до керівництва „Народної Ради в Ясіню”(Гуцульської Республіки), [7,9-11,47] разом виростили та виховали сімох дітей яких доля розкидала по багатьох країнах світу.

Андрій Бачинський (мій дід) (24.09.1901-25.03.1988) за фахом лісний інженер, закінчив Пражський університет, багато років віддав лісовій галузі підкарпатського краю пропрацювавши в різних населених пунктах нашого краю Усть-Чорній, Ставному, Тур’я-Реметі та Перечині. Шарлота Сабов (1878 р.н.) виїхала до США. Степан Бачинський був душпастиром в Самарі (нині місто Сату-Маре в Румунії). Олександр Бачинський (1895-1912), який загинув під час Першої світової війни. Маргарета Голда (1893- 1969) вийшла заміж за чеського офіцера Ярослава Голду й у 1938 році виїхала разом з сім’єю в м. Брно. Юлій Бачинський (06.03.1885 - 21.05.1973), який після закінчення 15 червня 1906 року Ужгородської духовної семінарії, свою діяльність священика розпочав у с. Кваси Рахівського р-ну, а з 1 вересня 1913-го по 31 жовтня 1924-го рр. був парохом церкви св. Миколая-Чудотворця в с.Чорноголова Великоберезнянського р-ну. З 1 листопада 1924 р. - помічний священик у свого 73-річного батька в с. Ясіня, а після його смерті в 1936 р. стає парохом цього приходу. Дружина о. Юлія Бачинського, Ірина Камінська ( 1888-1962) дочка директора Ужгородської греко-католицької учительської семінарії - Віктора каменського (1854-1929). На початку 1949 йому було заборонено виконувати функції священика. А з так званним "саморозпуском" Греко-католицької Церкви, її забороною через відмову возз'єднатися з російським православ'ям о. Юлія Бачинського заарештовують. Його було засуджено на десять років позбавлення волі. Повернувся додому в 1957 році, помер на 89-му році життя і 65-му році свого душпастирства в Берегові. [11]

Едмунд Бачинський народився 13 червня 1880 року в селі Калини Тячівської округи (комітат Мараморош). Він не пішов шляхами чоловіків своєї рідні, а закінчив правничий факультет Будапештського університету. Напередодні Першої світової війни служив урядовцем у Дебрецені та інших містах Угорщини. В 1922 році став мером Ужгорода та членом земського уряду. Із 1927 по 1936 роки входив до товариства імені Духновича, яке впродовж трьох місяців 1936 року очолював. З 1929 по 1938 роки обирався сенатором Чехословацького парламенту від аграрної партії. Очолювавкооперативну спілку Підкарпатської Русі, видав брошуру „Кооперація на Підкарпатській Русі”. [4,171-172]

На окрему увагу заслуговує його любов до спорту, як засобу фізичного й духовного відродження народу. 15 серпня 1925 року обирається заступником голови спортивного клубу „Русь”. А в 30-х очолює відому футбольну команду СК „Русь”. На утримання її відраховував половину своєї сенаторської платні. Саме під його керівництвом наші футболісти сягнули найбільших успіхів. В 1933 році «Русь» учетверте виграла зональний чемпіонат Підкарпаття і Східної Словаччини та ввійшла до фіналу республіканських змагань. [24,1,4]

З 11 по 26 жовтня 1938-го року входив до першого автономного уряду Підкарпатської Русі, обіймав у ньому пост міністра внутрішніх справ. Входив і до складу другого уряду, який очолював Августин Волошин. [3,5] 19 жовтня 1938 року Е. Бачинський представляв інтереси Підкарпатської Русі на переговорах у Мюнхені про майбутні кордони. З цього приводу (перед Віденським арбітражем) зустрічався з міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом. [5,169-171]

З приходом Червоної Армії був заарештований управлінням контррозвідки „СМЕРШ” 4-го Українського фронту в грудні 1944-го і без суду був етапований до м. Єнакієво Донецької області, де і помер від тифу в таборі для військовополонених на шахті "Юнком" в 1945-му. [6,6]

По материнській лінії брат моєї пра-пра-пра-бабусі Кароліни Чургович (Шолтис) ( 1824- 1858) канонік Іван Чургович.

Парох Ужгородської Преображенської церкви (Цегольнянська).

Народився 25 листопада 1911 р. в сім'ї греко-католицького священика Даниїла Бачинського і Маргарети Гомичко в с. Сільце Іршавського р-ну. Після здобуття початкової освіти в церковнопарафіяльній школі батько віддав його до Ужгородської гімназії, в 1930-му році продовжив навчання в Ужгородській духовній семінарії.

12 серпня 1934 р. єпископ Мукачівської Греко-католицької єпархії Олександр Стойка рукоположив у кафедральному храмі 14 богословів (Бачинський Олександр, Бобіта Микола, Боровський Йосиф, Довбак Адальберт, Маркович Микола, Медвецький Олександр, Пунько Олександр, Ромжа Нестор, Сабов Йосиф, Станканинець Василь, Ченгері Микола, Шімша Андрій, Хома Євген), серед яких був і Даниїл Бачинський. Після висвячення єпископ призначає його парохом в с. Підполоззя Воловецького р-ну. З 1938 по 1941 рр. був помічним священиком у м. Мукачево, а з 1941 по 1945 рр. - професор релігії і математики в Мукачівській гімназії. Тут він з великою відданістю і любов'ю навчає і виховує молодь. З 1945 по 1949 рр. був парохом Ужгород-Цегольнянської церкви. Продовжує активно займатися молоддю, не дивлячись на всі перепони, які чинить радянська влада і комуністи.

27 жовтня 1947 р. о. Даниїл Бачинський став жертвою дорожно-транспортної аварії, розробленої за планом МДБ УРСР і схваленої Хрущовим для вбивства єпископа Мукачівської Греко-католицької єпархії Теодора Ромжі, через його активний опір щодо приєднання греко-католиків Підкарпаття до московського православ'я. У цій аварії о. Даниїла сильно покалічило: пролом черепа, тріщина правої лопатки, колінні переломи обох ніг, перелом ребер і т. д. Три тижні знаходився в непритомному стані, і тільки після тримісячного лікування був виписаний з Мукачівської міської лікарні. Дома ще довго перебував під наглядом лікарів і рідних.

Власті надіялися, що після перенесених травм їм легко вдасться умовити о. Даниїла перейти на російське православ'я, але він категорично відмовився, і працівники КДБ 21 червня 1949 р. заарештовують і вдправляють у Киівську слідчу тюрму КДБ. Особлива нарада при міністерстві держбезпеки СРСР 3 вересня 1949 р. засуджує його, батька чотирьох малолітніх дітей, на підставі ст. 54-10 ч. 2 і 109 КК УРСР на 10 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. В таких випадках суд відбувається без присутності підсудного. Рішення суду йому зачитали в одній із камер у слідчому ізоляторі Київської тюрми КДБ, так званої "на Короленка". Звідси о. Даниїла відправили в табори ГУЛАГу Кіровської області на Уралі. Там на станції Фосфоритна його використовують на роботах по випалюванні вугілля. Серед в'язнів табору постійно вів роз'яснювальну релігійну і пастирську роботу.

Повернувшись 16 лютого 1955 р. додому, активно включився в підпільну душпастирську роботу в м. Ужгород. Цього ж року йому вдається влаштуватися робітником Ужгородського маргаринового заводу. Досить часто дають про себе знати перенесені травми й нелюдські умови життя в таборах ГУЛАГу, і 12 грудня 1968 р. на 57-му році життя і 34-му році свого душпастирства після другого інфаркту о. Даниїл Бачинський помер в Ужгородській міській лікарні. На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. "Про додаткові міри по відновленню справедливості до жертв репресій, що мали місце в 30 - 40-х і на початку 50-х років" прокуратура Закарпатської області реабілітувала о. Даниїла Бачинського 22 серпня 1989 р.

Дружина о. Даниїла Бачинського, Марія-Анна Іванчо, народилася в сім'ї греко-католицького священика Олексія Іванчо та Олени Новак у 1915 р. Навчалася в Ужгородській учительській семінарії. У 1934 р. одержала диплом і була призначена вчителькою державної школи в с. Підполоззя Воловецького р-ну. Пізніше вона вчителює в м. Мукачево і СШ № 2 в м. Ужгород. Згодом як дружина священика була звільнена з учительської роботи. Після арешту чоловіка на її плечі ліг важкий тягар по утриманню й вихованню чотирьох дітей. Вона з честю виконала свій материнський обов'язок: працюючи на різних низькооплачуваних роботах, вивела в люди своїх дітей. Померла на 69-му році життя 15 вересня 1984 р. в м. Ужгород.

Парох церкви верховних Апостолів Петра і Павла в с. Дубрівка Ужгородського р-ну.

Народився 12 січня 1879 р. в с. Вишково Хустського р-ну в сім'ї греко-католицького священика Михайла Бачинського та Ернестини Табакович. Після закінчення церковно-парафіяльної школи в с. Великі Лучки Мукачівського р-ну батьки віддали його для продовження навчання в Ужгородській гімназії. У 1897 р. вступив до Ужгородської духовної семінарії.

14 грудня 1902 р. єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Юлій Фірцак рукоположив його на священика. Став помічним священиком в с. Заріччя Іршавського р-ну, у 1907 р. короткий час виконував також обов'язки пароха в с. Велика Чингава (з 1946 р. с. Боржавське) Виноградівського р-ну. З 1907 по 1921 рр. — парох у с. Сільце Іршавського р-ну, а з 1921 по 1949 рр. — парох у с. Дубрівка Ужгородського р-ну. В 1919 р., враховуючи його плідну роботу і заслуги на душпастирській ниві, єпископ Антон Папп відзначає о. Даниїла титулом почесного намісника (декана).

Будучи священиком дійсного покликання і високої інтелігентності, користувався повагою і великим авторитетом серед вірників і священиків. У 1927 р. був призначений членом Ужгородського окружного вибору. Він завжди був готовий прийти на допомогу і найбіднішому прошарку селян довіреної йому парохії. Наскільки великою повагою користувався у єпископа свідчить і той факт, що перед своєю мученицькою смертю в Мукачівській лікарні єпископ Теодор Ромжа з-поміж багатьох священиків єпархії свою останню св. Сповідь побажав відправити в о. Даниїла.

Радянська влада намагалася умовити о. Даниїла на перехід до православ’я, застосовуючи різні методи тиску на нього. Його було виселено з парафіяльного будинку, бо в с. Дубрівка “терміново” з’явилась потреба в будівлі для сільради. Отець Даниїл разом з дружиною вимушений був піти в прийми до своїх дітей в Ужгороді. Його і тут не залишили в спокої, як влада так і працівники КДБ. 28 грудня 1950 р., незважаючи на похилий вік і хворобу, заарештовують о. Даниїла Бачинського, звинувативши в тому, нібито він віддав угорській армії дзвони з Дубрівської церкви, а також пред’явивши інші абсурдні звинувачення. Закарпатський обласний суд 13 лютого 1951 р. на підставі ст. 54-4, 54-10 ч. 2 КК УРСР засудив на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна.

Про стан здоров’я о. Даниїла дізнаємось з касаційної скарги адвоката, у якій говориться, що “засудженому 73 роки, у нього лише третина шлунку, опухають ноги і зовсім немає зубів”. Ця скарга не була з принциповим розумінням розглянута і задоволена. 15 липня 1951 р. на 73-му році життя і 49-му році свого душпастирства, хворий і залишений без відповідного лікування, о. Даниїл помер в Ужгородській тюрмі. Щоб приховати свій злочин, тодішні владарі поховали тіло потай опівночі на цвинтарі по вул. Капушанській. Протягом чотирьох десятків років ніхто із рідних і близьких не знав, де покояться тлінні останки о. Даниїла. Вони спочивали під одним із кущів у зрівняній землі без жодної ознаки. Згідно зї ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Даниїла Бачинського реабілітовано 24 лютого 1992 р.

Дружина о. Даниїла Бачинського, Маргарета Гомичко, народилася 24 серпня 1885 р. в с. Княгиня Великоберезнянського р-ну в сім'ї греко-католицького священика Юрія Гомичка та Олени Фенцик. Разом із чоловіком виховали й вивели в люди одинадцятьох дітей. Померла в Ужгороді 17 січня 1964 р. на 79-му році свого життя. Батько одинадцяти дітей, з яких двоє, Іван та Даниїл, стали священиками.

Парох церкви св. Василія Великого в с. Кайданове Мукачівського р-ну.

Народився 16 лютого 1911 р. в сім'ї греко-католицького священика Костянтина Бачинського і Марії Дзубай в с. Ставне Великоберезнянського р-ну. Після здобуття початкової освіти в церковнопарафіяльній школі в с. Великий Русков (Словаччина) батьки віддали його до Кошицької гімназії (Словаччина), яку закінчив 1929 р. і продовжив навчання в Ужгородській духовній семінарії.

17 вересня 1933 р. єпископ Мукачівської Греко-католицької єпархії Олександр Стойка рукоположив у кафедральному храмі 5 богословів (Желтвай Юлія, Мурані Миколу, Мустянович Миколу, Іоанна Йосифа Сатмарія ЧСВВ), серед яких був і Теодор Бачинський. Після висвячення єпископ призначає його парохом в с. Вишній Бистрий (приєднано в 1960 р. до с. Костельниця) Воловецького р-ну, а вже з грудня 1933 по 1937 рр. працює парохом в с. Осій Іршавського р-ну. 1937 - 1940 рр. навчається в аспірантурі на богословському факультеті Празького Карлового, а пізніше Будапештського університетів. 1940 - 1943 рр. - професор релігії в учбових закладах м. Хуст. У 1941 р. в Будапештському університеті ім. Петра Пазманя захищає докторську дисертацію з історії східних слов'ян. З 1943 по 1949 рр. був парохом у с. Кайданове Мукачівського р-ну.

Після так званного "саморозпуску" Греко-католицької Церкви йому запропонували возз'єднатися з російським православ'ям, пізніше погрожували й залякували, а коли це все не дало результатів, співробітники КДБ 6 травня 1950 р. заарештували, а Закарпатський обласний суд 25 травня 1950 р. засудив Теодора Бачинського на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Через Львівську тюрму-розподільник потрапляє в табори ГУЛАГу Казахстану. В 1950 - 1951 рр. працює вантажником у Карабасі, робітником на будівництві залізної дороги, а в 1952 р. після декількох місяців відпочинку по інвалідності (в цьому допоміг теж засуджений о. Іван Міня, фельдшер табірної лікарні) був переведений писарем будівельної бригади. Багато хворіє, починає втрачати зір. У зв'язку з скаргами на болі в шлунково-кишковому тракті потрапляє до лікарні, але звідти, підозрюючи туберкульоз, його переводять до лікарні в м. Спаськ. Тут мусить перебирати і чистити овочі, розносити їжу важкохворим, пізніше був посудомийником, де застудився і з плевропневмонією потрапляє в реанімацію. Після хвороби на прохання головного лікаря табірної лікарні йому доручають вести бухгалтерський облік в аптеці. 6-го вересня 1956 р. безнадійно хворого О. Теодора звільняють з місць ув'язнення.

Приїхавши додому, з вересня 1956-го до лютого 1959-го рр. , проживає на утриманні родичів у с. Боржавському Виноградівського р-ну. Працевлаштуватись не міг, бо цього не бажала місцева влада, проте не дозволяло це зробити й здоров'я. У лютому 1959 р. родичі й знайомі допомагають йому влаштуватись на роботу в Середнянському винрадгоспі, але, коли там стало відомо, що він священик і колишній в'язень, то звільнили. В 1960 р. вдається знайти роботу вантажника на складі пиломатеріалів Ужгородського фанерно-меблевого комбінату, де в 1964 р. йому вже довірили виконувати обов'язки бухгалтера. Як колишній житель Словаччини, звертається до радянських органів з проханням про переселення до Чехословаччини на запрошення матері. Одержавши на це дозвіл, 30 жовтня 1966 р. разом із дружиною й дітьми виїжджає до м. Кошице.

Тут о. Теодор працює діловодом і архіваріусом на підприємстві міського транспорту, а з 1969 р. на цьому ж підприємстві - юрисконсультом. Звідси 1975 р. йде на заслужений відпочинок. Після 1968 р. , коли в Чехословаччині Греко-католицька Церква була легалізована. о. Теодор мав можливість працювати священиком, але через поганий стан здоров'я (живе з однією легенею, переніс у 1970 р. операцію на виразку шлунку, дуже погіршився зір) не зміг взяти на себе обов'язки пароха. Протягом багатьох років, починаючи з 1968-го, він виконував обов'язки сповідача при греко-католицькій парохії у м. Кошиці. Наукова й літературна діяльність о. Теодора Бачинського дуже слабо вивчена. Його завжди цікавила історія східних слов'ян. Крім своєї докторської дисертації на цю тему, пише ряд статей, які були опубліковані в альманахах і в газеті "Неділя". 8 липня 1941 р. виступив по радіо з статтею "Русини під прапором Раковці". Відомі друковані праці о. Теодора Бачинського:

 Єго вельможіє "пресса" // Неділя. - № 7. - 1938.

 А magуаг-огоsz lakossag neprajza // Ungvar es Ungmegye. - Вudapest, - 1940. S. - 112-119.

 А gorog katolikus egyhaz // Ungvar es Ungmegye. - Вudapest, 1940. - S. 132-137.

 А гuszinok Rakoczi zaszloja alatt // Dudapesti radio, 1941. -. Julius 8.

 Огоsz-ruszin kapcsolatok а ХІХ. szazad kozepen. - Ungvar, 1942.

 А гuszin nemzeti ontudat utjai // Зоря. - Наjnа1. - Ungvar, 1943. - S. 177-200.

В останні роки життя о. Теодору все частіше давали про себе знати надбані в таборах ГУЛАГу хвороби, але він старався не здаватися. Допомагали йому в цьому рідні й близькі знайомі. Помер О. Теодор Бачинський у м. Кошице 9 вересня 1996 р. на 86-му році життя і 63-му році свого душпастирства. Згідно ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Теодора Бачинського реабілітовано 31 січня 1992 р.

Дружина о. Теодора Бачинського, Шарлота Пайкоші народилася 10 березня 1914 р. в сім'ї греко-католицького священика Євгена Пайкоші та Євгенії Грегорович в с. Велика Чингава (з 1946 р. - Боржавське) Виноградівського р-ну. Після закінчення Ужгородської учительської семінарії працювала учителькою: 1933 - 1934 рр. - у с. Боржавське, 1934 - 1937 рр. - у с. Осій Іршавського р-ну, 1937 - 1942 рр. - знову в с. Боржавське, а в 1942 - 1946 рр. - у с. Кайданово. У вересні 1946 р. була звільнена з учительської роботи як дружина священика. Після арешту чоловіка була з трьома дітьми на утриманні сестри Магдалини та брата Стефана в Боржавському. 1951 р. у сусідньому селі Великі Ком'яти їй допомогли влаштуватись на роботу в дитячому садку учителькою співів і танців, але після повернення додому чоловіка з місць позбавлення волі її знову звільнюють, і вона змушена разом із хворим і фізично знесиленим чоловіком і дітьми знову звернутися за допомогою до сестри та брата. Після переселення в 1966 р. до Чехословаччини теж довго, аж до 1969 р. не вдавалося влаштуватися на роботу. 1 вересня 1969 р. її приймають в один із Кошицьких дитячих закладів учителькою музики, співів і танцю. З цього учбового закладу вона йде на заслужений відпочинок 31 серпня 1974 р. Вона з особливою дбайливістю доглядала важко хворого чоловіка. Нині як пенсіонерка проживає у м. Кошице

Першого грудня якось на жаль буденно на фоні політичних потасовок та «кризових страшилок» на шпальтах газет та телеекранах, минула чергова річниця дня проведення Всеукраїнського референдуму по підтвердженню Акту проголошення Незалежності Української Держави та всенародного обрання Президента України.

Рушійною силою процесів які привели до проголошення Незалежності Української держави та духовним локомотивом її розбудови в ті часи була громадська організація «Народний Рух України за перебудову» яка об’єднала на ті часи в своїх рядах людей, різних за своїм соціальним станом, освітою, національністю, віросповіданням. Всіх нас у цій боротьбі з’єднувало неприйняття тих засад і принципів комуністично-деожавного тоталітаризму, які увінчались мільйонами жертв. В думках повертаючись в ті часи, спогади про які звичайно визивають ж ностальгію, спробую хронологічно описати перші кроки розбудови структур Народного Руху України за перебудову на теренах нашого району.

Розбудова Руху на перечинщині розпочалася з створення ініціативної групи до якої входили Андрій Лешко – зав. відділом районної газети «Радянське слово, Василь Мулеса інструктор Перечинського РК КПУ, Юлій Кул – редактор районної газети «Радянське слово», Іван Федор – освітянин з Перечина, Іван Заєць - освітянин з Дубриничів, Антон Лопушанський – головний інженер районної друкарні, Юрій Ганчак – працівник лісокомбінату, Михайло Гулей - голова районного товариства мисливців та рибалок. Було видруковано в районній друкарні «Програму Народного Руху України за перебудову» накладом 500 екземплярів.

16 серпня 1990 року в клубі «Хімік» на базі Перечинського лісохімкомбінату було створено перший в районі Перечинський селищний осередок НРУ головою якого було обрано начальника лісної біржі лісохімкомбінату Юрія Кучака мене секретарем осередку. На зборах було присутньо біля вісімдесяти чоловік, а заявки на вступ написали, Андрій Лешко, Василь Мулеса, Іван Купар, Олекса Лабанич, Леонід Бондар, Ігор Конончук, Юрій Кучак, Михайло Комеса, Ігор Корпанець, Віктор Джурджа, Іван Бачинський, Віра Скрипка. Хочеться відмітити активну громадянську позицію тодішнього директора Перечинського лісохімкомбінату Василя Шведа, який не зважаючи на спротив райкому КПУ дав дозвіл на проведення зібрання в заводському клубі.

В жовтні 1990 року делегатами других Всеукраїнських зборів (з’їзду) Народного Руху України від Перечинщини були Андрій Лешко, Михайло Гулей , Іван Заяць, Іван Бачинський.

За період до створення районної організації було створено осередки в с. Дубриничах який очолив Іван Заяць, в с. Новоселиця, який очолив Євген Кулак, с. Зарічево, голова осередку Мирослав Бодак. Також не дивлячись на спротив керівництва заводу було створено осередок НРУ на Перечинському заводі «Стеатит» який очолив робітник інструментального цеху Мирослав Долинич.

23 грудня 1990 року в Районному будинку культури було створено Перечинську районну організацію Народного руху України за перебудову. Було обрано районну раду РУХу до якої ввійшли Андрій Лешко, Іван Заяць, Василь Скрип, Юрій Кучак, Іван Заяць, Євген Кулак, Мирослав Бодак, Віра Скрипка, Мирослав Долинич, Михайло Ходанич, Володимир Магада, Іван Бачинський. Через два тижні на засіданні ради головою районної організації було обрано Андрія Лешка.

На початку 1992 року мене було обрано головою районної організації НРУ яку я мав честь очолювати до 1999 року.

В березні 1992 року на довиборах в Перечинську районну раду було обрано членів Народного Руху України, по Дубриницькому виборчому округу № 14 – Омеляна Соляника, а по Перечинському виборчому округу № 6 – Івана Бачинського.

Хочу вшанувати світлу пам'ять, всіх тих фундаторів РУХу на перечинщині, яких нажаль уже немає серед нас та подякувати всім хто підтримував в ті часи наші починання в відстоюванні інтересів громадян та розбудові Української Держави.

Особисто я стояв, стою і буду стояти на тих переконаннях заради яких я в 1990 році разом з однодумцями, почали розбудову РУХу на теренах нашого району. Тогочасний «рухівський дух» з мене не вивітрився як і тоді готовий відстоювати цінності і принципи заради яких ми тоді об’єдналися, одним з основних з яких я вважаю забезпечення прав і свобод людини.

Іван Бачинський, депутат Перечинської районної ради

фракція БЮТ

Історія нашого краю ХVIIIст. початку ХХ ст. пов'язана з життям і творчістю багатьох видатних діячів науки, культури і освіти, які відстоювали народні інтереси, дбали за підняття духовного, освітнього, культурного та соціально-економічного рівня населення нашого краю. Деякі з них були або уродженцями Перечинщини, або певні періоди їхнього життя та діяльності пов’язані з нашим районом.

Церковний і культурний діяч, педагог, дослідник історії церкви, поет-сатирик – канонік Іван Пастелій, народився 21 січня 1741 року в селі Мала Пастіль – нині село Пастілки Перечинського району . Від назви села згодом прийняв псевдонім Пастелій, а справжнє його прізвище – Іван Ковач.

Освіту здобув у навчальних закладах Ужгорода, Будапешта, Егера, був священиком у Хусті, Мукачеві, Гуменному, Керекні, працював професором етики в Мукачівській богословській школі. Для свого часу він був високоосвіченою людиною і свої знання, талант і здібності поклав розвиток духовності рідного краю. З 1787 року по 1790 рік він був генеральним вікарієм Списького вікаріату з осідком в Кошицях, який входив до складу Мукачівської греко-католицької єпархії, яка тоді займала територію, тепер розділену між чотирма державами Україною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією, а тоді була під юрисдикцією Мукачівської греко-католицької єпархії. Закінчив свій земний шлях Пастелій в 1799 році і похований в Ужгороді.

Своїми працями “Історія Мукачівської єпархії” та “Про походження русинів” заклав основи історичної концепції Закарпаття і започаткував вивчення такої важливої теми як історія церкви краю. Ужгородський науковець Дмитро Данилюк по праву назвав Івана Пастелія – предтечею Закарпатської історіографії.

Ще один великий син нашого краю, канонікІван Чургович, народився в селі Новоселиця Перечинського району, у сім’ї греко-католицького священика Василя Чургович 26 січня 1791 року. Закінчив Ужгородську гімназію. Родина, бачачи, що здібний до науки, відправила його продовжувати навчання до Будапешта, а згодом – до ужгородської богословської семінарії. У 1817 році прийняв духовний сан і одночасно почав викладати в Ужгородській гімназії . По двох роках відправився на науку до Відня у Фрінтанеум. Тут у 1823 р. отримує ступінь доктора богослов’я. В 1825 році його призначають директором Ужгородської гімназії яку очолював до1856 року. Після смерті єпископа Олексія Повчія в 1831році канонік Іван Чургович управляв Мукачівською греко-католицькою єпархією як капітульний вікарій до висвячення на єпископа в 1838 році Василя Поповича. В той період він був ініціатором створення кафедрального хору в Ужгороді. єп. Попович звільнив Чурговича з посади капітульного вікарія і назначив директором Ужгородської учительської семінарії, яким він пробув з 1839 року по 1861 рік. Перебуваючи на посадах директора Ужгородських гімназії та учительської семінарії, залучав до викладацької роботи в ці навчальні заклади кваліфікованих учителів насамперед з місцевої, національно свідомої інтелігентції, аби виховувати учнів, особливо майбутніх учителів, справжніми патріотами свого народу, духовно зрілими і добре підготовленими до практичного життя. З цією метою сам написав кілька праць з теорії та практики освіти, навчання та виховання. Постійно дбав про створення, будівництво в закарпатських селах нових шкіл, забезпечення їх педагогічними кадрами. Помер в 1862 році.

Іван Чургович був одним із плеяди найбільш освічених людей свого часу, володів девятьма європейськими мовами. Залишив після себе бібліотеку яка говорить про наявність в нього філософської ерудиції і про його філософську освіченість, та про коло його думок. Книги бібліотеки говорять про нього як про людину, що стояла високо над рівнем свого оточення і на рівні європейської цивілізації, але при цьому він щирий патріот і свідомий муж своєї доби. Цікаво, що молодша сестра Івана Чургович - Кароліна (1824-1858) була дружиною греко-католицького священика Олександра Шолтиса (1818-1884), який служив в Костовій Пастелі, Порошкові (1856- 1872) та Заричові (1872 – 1884). В їх сім’ї родилися дві дочки Ірма та Марія , а також троє синів Іван, Дюла та Олександр.

Олександр Олександрович Шолтис(1854-1931), племінник Івана Чурговича двадцять років працював вчителем в с. Тур’я-Реметах. Його жінка Анна Яцкович (1855-1935) теж походить з родини священиків її батько греко-католицький священик Василь Яцкович, а мама Варвара Легеза тітка Іринея Легези— письменника і громадського діяча, який народився 1 квітня 1861року в селі Тур'я Бистра. Закінчив в Ужгородську духовну семінарії. Працював священиком у рідному селі в с. Кленовому, де розгорнув громадську працю (організував кредитні каси, кооперативи «Братства тверезості»), а також в Тур’я Пасіці. Був автором численних оповідань — гумористичних, психологічно-моралізаторських та соціально-побутових. Помер Іриней Легеза - 8 вересня 1929 року.

Великий період життя ще одного громадського діяча,о. Івана Сільвая, тісно пов'язаний з Турянською долиною. Народився він 15 березня 1838 року в свалявському селі Сусково в родині священика Антонія Сільвая та Катерини Легези.

Початкову освіту здобув удома, в Сускові, під керівництвом батька, котрий прагнув долучити сина до церковного життя та церковних обрядів, а тому і в будні, і в свята брав його з собою до церкви. Навчаючись в Ужгородській та Сатмарській гімназіях (тепер Румунія), а потому в богословській семінарії при Будапештському університеті, Сільвай здобув досить високу освіту для свого часу.

Довгий час працював священиком на Свалявщині в селах Сускові та Дусині. А з березня 1881 року до травня 1899 жив на Пречинщині в селі Тур’я-Ремета. Будучи благочинним Туринського церковного округу. Потім його було переведено до Нового Давидкова на Мукачівщині де служив Богу до самої кончини- 13 лютого 1904 року.

Іван Антонович Сільвай є найпродуктивнішим серед письменства нашого краю другої половини XIX ст.: його твори складають чотири об’ємні рукописні томи, більшість з яких, не лише не виходили окремою книжкою, але й не друкувалися в періодиці.

До рукопису не входять 40 надгробних проповідей, що були видані у 1898 р. окремою книжкою, а також принаймі 35 байок, які, мабуть, зберігаються в одній із приватних бібліотечок Ужгорода.

Більшість творів І.Сільвая опубліковано під псевдонімом Уріїл Метеор (“Уріїл” – “господнє полум’я”), у тому числі рукопис, названий автором “Сочинения Уриила Метеора”. Але псевдонім І.Сільвай взяв не з цензурних міркувань, бо вся тогочасна інтелігенція Закарпаття знала, хто такий Уріїл Метеор. Свій псевдонім він створив суто як будительський, вкладаючи в нього ідею про своє високе покликання – освітити шлях народу, повести його до кращого життя.

Літературна спадщина Івана Сільвая – одне із найпомітніших явищ літературного процесу Закарпаття, проте належної уваги до його літературного спадку не виявлено, значна частина його творів так і залишається невідома широкому читацькому загалу.

Значний слід на Перечинщині залишив і його син о. Сіон Сільвай. Народився 29 січня 1876 року в Сускові.Був надзвичайно талановитою людиною, писав п’єси, тексти пісень і складав музику до них, був чудовим різблярем, художником. Закінчив гімназію та духовну семінарію в Ужгороді. Прийняв сан греко-католицького священика в 1900 році. Жінкою Сіона Сільвая була Ізабела Бачинська дочка дубрівського священника Михайла Бачинського (1849 – 1927) та Ернестини Табакович. У селах де служив, створював народні хори, які під його керівництвом досягали високого професійного рівня та майстерності. Так в селі Ворочово де досить значний час він був парохом, разом з учителем Миколою Павлишинцем створив чотириголосий хор селян. На сцені зробив постановку ворочівського народного весілля. Хор Ворочева в 1923 році з тріумфом виступав на театральних сценах Ужгорода, Пряшева та Кошиць.

У середині 20-х років Сіон Сільва став керівником відомого на Підкарпатській Русі і далеко за її межами церковного хору «Гармонія», який приймав участь у всіх важливих культурного життя краю. Помер в 1932 році.

Однодумцем О. Духновича і продовжувачем його патріотичних ідей у розгортанні будительського руху в нашому краї був о. Олександр Митрак, відомий письменник, журналіст, етнограф і мовознавець. Він народився 16 жовтня 1837 року в с. Плоскому на Свалявщині у сім’ї місцевого священика Андрія Митрака. Після здобуття початкової освіти в рідному селі десятирічним хлопчиком вступає в Ужгородську шестикласну гімназію, а останні два класи закінчує в м. Сатмарі (сьогодні Сату-Маре в Румунії). Потім навчається в Ужгородській богословській семінарії, після закінчення якої в 1862 році, служив священиком у селах Ільниці, Великих Лучках, Ясенові, Кленовому та Ворочеві. Деякий час (1864-1868 рр.) був й учителем релігії в Мукачівській народній школі. Літературну спадщину О. Митрака складають кілька десятків віршів, публіцистичних та етнографічних нарисів, статей на різні теми і згадувані збірники фольклорних записів. З-поміж прозових творів особливо виділяється його нарис „Путевые впечатления на Верховине”, в якому автор правдиво показує підневільне життя своїх земляків-верховинців, їх неймовірну нужду і темноту на тлі чудових навколишніх гірських краєвидів. Справжнім подвижництвом можна назвати велику працю Митрака як мовознавця-лексикографа – кількарічне збирання матеріалів, укладання і видання великооб’ємних перекладних словників „Русько-мадярського” (1881 р.) і „Мадярсько-руського” (1922 р. – останній видано вже після смерті автора). Основною джерельною базою для цієї наукової праці послужила зібрана ним лексика русинських народних говорів у Свалявщині, Мукачівщині, Ужанській і Турянській долинах Перечинського району. Помер 17 березня 1915 року в с. Росвигово.

В когорті народних будителів Закарпаття помітне місце займає о. Євген Фенцик, чия творча діяльність як поета, прозаїка і драматурга, журналіста, історика літератури і публіциста припадає на другу половину ХІХ ст. Народився 1844 року в сім’ї сільського священика с. Малої Мартинки на Свалявщині. Навчався в Ужгородській і Сатмарській (нині місто Сату-Маре в Румунії) гімназіях, затим на богословському факультеті Віденського університету. Під час університетських студій у Відні він зацікавився історією та культурою слов’янських народів і пройнявся ідеєю їх єднання, відвідував гуртки цього спрямування. Здобувши вищу освіту, з 1869р. став працювати сільським священиком у закарпатських селах Богаревиці, Буківці, Дусині, Порошкові, Великому Раковці та Горінчеві –де і помер в 1903 році.
Літературна спадщина Є. Фенцика досить різноманітна своєю тематикою і жанровою широтою. Він був автором численних поетичних, прозових і драматичних творів, публіцистичних нарисів та етнографічних статей, перекладів і фольклорних записів, укладачем церковних проповідей. Свої різножанрові твори і краєзнавчі праці друкував в ужгородських і львівських газетах.

Прогресивною і плідною є також Фенцикова видавнича і журналістська діяльність. У 1885 році він заснував журнал „Листок”, який редагував до останніх днів свого життя. У часописі публікувалися його власні та інших авторів літературно - та історико-краєзнавчі розвідки, науково-популярні статті. Уклав також для народних шкіл п’ять підручників з русинської граматики, історії, арифметики, природознавства, фізики, а для віруючих — “Молитвослов” і “Литургику”.

Для написання цієї історичної розвідки використано такі джерела та літературу

1.Потушняк Федір Михайлович. - Я і безконечність (Нариси історії філософії Закарпаття). - Упоряд. та післямова Р. Офіцинського. - Ужгород: Ґражда, 2003. — 127 с.

2.Павло Чучка. Ужгородська гімназія. Історія, матеріали, спогади.– Ужгород. «СП ТОВ ПоліПрінт». – 2001. -269 с.

3.Павло Роберт Магочій. Формування національної свідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948). Авторський переклад з англійської. – Поличка «Карпатського краю». – Ужгород. –1994.- 296 с.

4.Євменій Сабов. Хрестоматія церковно-славянських и угро-рускихъ литературних памятников с прибавленим угроруских народних сказок на подлинных наречиях. – «Книгопечатный фондъ епархии Мукачевской». - Унгвар. - 1893. - 232с.

5.

6.Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том ІІ: Внутрішня історія. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 492 с.

7.Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності” . Ужгород. – «Патент». – 1999. 234 с.

8.Данні з родинного архіву та сімейного генеалогічного дерева автора.

9.Данилюк Д. Іоанн Пастелій – предтеча закарпатської історіографії // Лучкай М. Історія карпатських русинів. – Т.5. – Ужгород, 1999. – С. 5-16.

10.Мишанич О.В. Карпати нас не розлучать. Ужгород. – «Срібна Земля». – 1993. – 282 с

11.Георгий Геровский. Язык Подкарпатской Руси. - Москва.- 1995. - 90с.

Парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці (21 вересня) в с. Ясіня Рахівського р-ну. Народився 6 березня 1885 р. в сім'ї греко-католицького священика Стефана Бачинського та Єлизавети Фірцак в с. Калини Тячівського р-ну. Закінчивши в 1894 р. четвертий клас початкової школи при Ужгородській греко-католицькій учительській семінарії, продовжив навчання в Ужгородській гімназії. В 1902 р. поступив до Ужгородської духовної семінарії, яку закінчив 15 червня 1906 р. Через молодий вік (21 рік) не міг бути рукоположеним, тому два роки працював катехитом (учителем релігії) в початкових і горожанських школах у Будапешті. 19 грудня 1908 р. на свято св. Миколая-Чудотворця єпископ Мукачівської Греко-католицької єпархії Юлій Фірцак рукоположив у кафедральному соборі 7 богословів, серед яких був і Юлій Бачинський. Першу свою святу Літургію (приміцію) відслужив З січня 1909 р. в церкві Різдва Пресвятої Богородиці в с. Ясіня під керівництвом пароха церкви Зіслання св. Духа в с. Ясіня (Нижнє Ясіня) о. Олександра Ровної (1901 - 1921), а його батько, о. Стефан Бачинський, проголосив святкову проповідь. Свою діяльність священика о. Юлій Бачинський розпочав у с. Кваси Рахівського р-ну, а з 1 вересня 1913-го по 31 жовтня 1924-го рр. був парохом церкви св. Миколая-Чудотворця в с. Чорноголова Великоберезнянського р-ну. З 1 листопада 1924 р. - помічний священик у свого 73-річного батька в с. Ясіня, а після його смерті в 1936 р. стає парохом цього приходу. На початку 1949 р. йому було заборонено виконувати функції священика. А з так званним "саморозпуском" Греко-католицької Церкви, її забороною і відмовою возз'єднатися з російським православ'ям о. Юлія Бачинського заарештовують. Це сталося 2 червня 1949 р. в Рахові, коли він, захворівши на жовтуху, їхав автобусом у Берегівську лікарню. Вже через 2 дні він опинився в 6-й камері слідчого ізолятора Ужгородського КДБ, де по 20 червня знаходився разом зі своїм зятем о. Стефаном Бендасом. Його діло вів слідчий-чекіст Бастишев. 25 липня 1949 р. Закарпатський обласний суд засудив його на 10 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. 26 серпня 1949 р. його разом із олтарними братами оо. Стефаном Бендасом, Віктором Дулишковичем, Йосифом Микитою, Михайлом Мозером, Антоном Романом, Ігнатом Сіксаєм і Гаврилом Удутом відправляють у Львівську тюрму-розподільник. Пізніше, побувавши ще у знаменитих тюрмах Києва (так звані тюрми "на Короленка" і "на Лук'янівці") і Куйбишева, 17 листопада 1949 р. прибув на місце призначення - табори ГУЛАГу м. Тай-шет. До вересня 1950 р. пізнавав усі "принади" табору № 32 з c .Берегово, о. Юлій Бачинський після повернення додому в колі сім'ї. Сидять: дружина о. Юлія, Ірина Камінська, і о. Юлій Бачинський; стоять: дочка Табрісла, внучка Хуханна і дочка Марія (дружина о. Стефана Бендаса). оо. Дмитром Поповичем і Стефаном Тіводором, потім до червня 1951 р. в таборі № 21 з оо. Олександром Мариною, Іваном Меллешем і римо-католицьким священиком Юрієм Тевке-шом. Найдовше пробув у таборі № 51 - аж до квітня 1955 р. з оо. Олександром Мариною, Іваном Меллешем, Полікарпом Ло-заном і римо-католицькими священиками Юрієм Тевкешем і Кальманом Бартфаєм. Перебуваючи в таборі № 46, о. Юлій Бачинський спеціальною комісією був визнаний повністю непрацездатним. Після цього він побував ще в таборах № 37 і 10. З місць позбавлення волі був звільнений 13 травня 1956 р. по інвалідності. Після звільнення приїжджає в м. Берегове до дочки Габрієли Маєрскі, де разом з дружиною проживає на утриманні. Зразу по приїзді додому з великим душевним піднесенням поїхав провідати своїх вірників в с. Ясіня. Коли ж поїхав туди вдруге 7 січня 1957 року, то співробітники Рахівського КДБ виставляють і забороняють у подальшому приїжджати сюди. В м. Берегове в цей час проживали 10 - 15 греко-католиць-ких священиків, які провадили Юлій Бачинський з дружиною. підпільну душпастирську роботу. Тож і о. Юлій Бачинський влився в їх ряди, активно брав участь в цій роботі. 21 травня 1973 р. на 89-му році життя і 65-му році свого душпастирства о. Юлій Бачинський помер у м. Берегове. Свого олтарного брата хоронили таємно 23 травня в м. Берегово оо. Йосиф Легеза, Йосиф Кам-пов, Євген Пасулька, Віктор Шуба, Василь Похіл, Михайло Тер-бан, Дезидерій Гарайда і Микола Васовчик. Згідно ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Юлій Бачинський реабілітований 30 липня 1991 р. Отець Юлій Бачинський, крім своєї духовної та громадської діяльності, залишив після себе пам'ять як автор ста-тей на релігійну тематику в газетах "Неділя", "Карпаторусскій Голос". Після того як у 1908 р. о. Омелян Невицький захворів і не міг вести в газеті "Неділя" рубрику "Життя Святих", цю роботу взяв на себе о. Юлій Бачинський. Тут ще потрібно згадати, що в бібліотеці о. Юлія зберігався з 1903 по 1925 рр. один із невідомих рукописів М. В. Гоголя, яку він на початку 20-х рр. передав на зберігання в "Русский народньш банк" в Ужгороді.
Дружина о. Юлія Бачинського, Ірина Камінська, народилася 5 вересня 1888 р. в сім'ї греко-католицького священика, директора Ужгородської греко-католицької учительської семінарії (1891 - 1917 рр. ) Віктора Камінського та Ірини Балог в м. Ужгород. Вона разом із чоловіком виховала трьох дочок. Це Марія (дружина о. Стефана Бендаса), Катерина (дружина д-ра Федора Шмера) і Габрієла (дружина Марцелла Маєрскі). Після арешту чоловіка переїжджає із Ясіня в Берегово до дочки Габрієли, на утриманні якої була аж до смерті, яка настала 25 листопада 1962 р. Похорон по греко-католицькому обряду вночі таємно відправили оо. Йосиф Легеза, Йосиф Кампов, Євген Пасулька, Віктор Шуба, Василь Похіл, Михайло Тербан, Дезидерій Гарайда, Йосиф Сабов, а другого дня, 27 листопада, похорон відправив римо-като-лицький священик Іван Мацейко.

Народився 14 листопада 1732 року в селі Бенятин у сім’ї священика. Відомий греко-католицький церковний діяч, публіцист, просвітитель. Учився в Ужгородській гімназії. Теологію та філософію вивчав у Трнаві і у 1758 році став доктором філософії.

Служив священиком з 1756 року. З 1772 по 1809 рік був єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії. Будучи єпископом, виступав як церковний діяч і просвітитель, організатор шкільної системи в краї. 1775 року переносить до Ужгорода єпархіальний осідок. Тут він створив велику для свого часу бібліотеку. 1778 року дворічну духовну школу, яка діяла в Мукачеві, реформував у семінарію і переніс її в стіни Ужгородського замку. Єпископ Бачинський допомагав у формації вчителів для шкіл, також заснував головну королівську гімназію.

Ввів у семінарії викладання руською мовою та зробив її діловою мовою єпископської канцелярії. Видав біблію церковнослов’янською мовою в п’яти томах, сприяв публікації робіт з історії І. Пастелія та І. Базиловича, також активно втручався у взаємини між поміщиками і селянами, будучи на стороні останніх. Помер 1809 року в Ужгороді, похований у крипті Ужгородського кафедрального собору.

Циркуляры Андрея Бачинского

Основные моменты и обстоятельства деятельности А. Бачинского

Для стран европейской периферии во второй половине XVIII века был характерен просвещенный абсолютизм. [1] Правители, в ы бравшие просвещенн ый абсолютизм, стремились пут е м реформ преодолеть отсталость своих стран и сравняться со странами Западной Европ ы , уже тогда б ы вшими в авангарде европейского развития.

В Габсбургской империи реформ ы развернулись в эпоху Марии-Терезии [2] (1717–1780), императриц ы австрийской и королев ы венгерской: стали проводиться переписи населения, значительного развития достигло народное просвещение, государством б ы ло осуществлено урбариальное урегулирование отношений феодалов и крепостных и т. д. Во многом реорганизовались и отношения между церковью и государством, ведь правители все более стремились привлечь клир к в ы полнению государственн ы х задач.

Идеи эпохи Просвещения доходили различными путями, способами и до русинской интеллигенции, которая, в основном, состояла из священников. Представители в ы сшего клира грекокатолической церкви могли познакомиться с кругозором Просвещения из перв ы х рук в Вене, ведь в столице империи они б ы вали регулярно. Рядовому духовенству, как я убедился, эти идеи б ы ли знаком ы лишь опосредствованно: из циркуляров епископа и благочинн ы х, котор ы ми доводились до низов распоряжения Наместнического Совета.

Величайшим представителем русинского Просвещения можно считать Андрея Бачинского, [3] котор ы й вступил на пост епископа при Марии-Терезии, и в пору деятельности которого родились новые идеи и подходы , начались далеко идущие реформ ы , котор ы е влияли еще и в XX веке на все сфер ы деятельности церкви, переплетенн ы е т ы сячью нитей с повседневной жизнью простого русинского народа. На посту епископа Андрей Бачинский развернул широкую и активную деятельность в сфере образования. Он эффективно опирался на политику позитивной дискриминации по отношению к грекокатоликам, проводимую Габсбургами в русле просвещённого абсолютизма, и добился таким образом максимальной польз ы для мукачевской епархии. Курс правления Габсбургов в эпоху Просвещения, направленн ы й на пов ы шение уровня благосостояния, культур ы и образования, как нельзя лучше соответствовал и дальновидн ы м системн ы м устремлениям самого Андрея Бачинского. В 1768?м году, когда в ходе реорганизации мукачевской епархии по образцу римокатолических епископств вперв ы е создается капитул, он становится одним из его чет ы рех членов. В 1769?м году его избирают главой депутации, отправившейся к Марии-Терезии с прошением о канонизации мукачевской епархии. В 1772?м году его назначают мукачевским епископом.

В 1776?м году, благодаря личному ходатайству Бачинского, мукачевская епархия получает аббатство Тапольца с его годов ы м доходом в 12 000 золот ы х форинтов, под размещение епископской резиденции в Унгваре — тамошний монаст ы рь и храм распущенного ордена иезуитов, а под грекокатолическую духовную семинарию (1775–1780) — замок рода Другетов. Бачинский расширяет состав капитула до 7 человек и, располагая уже средствами, дает его членам возможность заниматься также научной работой и литературной деятельностью. Он реорганизует подготовку священников, которая с 1777?го года ведется также в Унгваре. С 1780?го года и сам переселяется в Унгвар. Добивается у королевского двора в ы деления средств для стипендий 60 семинаристам и жалованья 5 профессорам богословия.

В 1773?м году епископ Андрей Бачинский участвует в совещании епископов грекокатолической церкви в Вене, которое принимает важн ы е решения относительно литургических книг, праздничн ы х дней календаря, статуса и положения священников и верующих. Важно заметить, что в ы сший клир убеждал императрицу настоять на том, чтоб ы управление комитатов и феодал ы создавали больше школ для грекокатоликов. Он также добивался, чтоб ы грекокатолики получили полную свободу самоутверждения в соответствии со своими способностями, и чтоб ы школьное образование для их детей б ы ло бесплатн ы м. [4]

Циркуляр ы Андрея Бачинского

Циркуляры составлялись в канцелярии епископа и рассылались по епархии. Требовалось изготовить столько копий, во сколько благочиний и приходов адресовался циркуляр. Наиболее ранний документ, котор ы м м ы располагаем, составлен в 1690?м году. Это циркуляр епископа Де-Камелиса, в котором новоназначенн ы й первосвященник представляется клиру и приглашает по двух священников из каждого комитата или округа принести клятву верности. [5] Епископ Ольшавский в своей епархиальной инструкции 1755?го года предпис ы вает священникам, как надлежит поступать с циркулярами. Среди прочего он устанавливает требование, чтоб ы циркуляр ы расс ы лались по инстанциям своевременно, а для нарушителей определяет штраф в сумме одного талера. Он также распоряжается, чтоб ы циркуляр ы перепис ы вались в специальную книгу (протокол) перед тем, как будут передан ы по инстанции. Епископ Бачинский позже подтверждает распоряжения Ольшавского относительно циркуляров и обяз ы вает благочинн ы х проверять, перепис ы ваются ли циркуляр ы в протокол ы согласно инструкции во всех приходах и филиалах. [6]

Благочинн ы й, прочитав циркуляр, отправлял его по инстанциям или, когда сочел нужн ы м, в ы пускал свой циркуляр, растолков ы вая в нем для своих приходов, какие задачи поставил епископ. Циркуляр ы составлялись по принят ы м каноническим формам, с употреблением стереотипн ы х в ы ражений на основе стандартного образца. Они непосредственно продолжают практику средневеков ы х грамот и официальн ы х документов. Анализируя структуру циркуляра можно в ы делить три основн ы е его части: вступление, тему и заключение. Каждая структурная часть имеет собственн ы е формул ы , роль и предназначение. Практика канцелярии Бачинского хорошо известна, и на основе этого м ы можем установить, что он в ы пускал по циркуляру весной и осенью к ежегодн ы м соборам, котор ы е проводились в благочиниях также дважд ы в год. В этих соборах принимали участие все благочинн ы е, священники и учителя-кантор ы (певцеучители), отсутствовавшие же без веских причин в ы з ы вались Бачинским в Унгвар для внушения. [7]

Поскольку в Подкарпатье любые культурные и просветительные предприятия всегда связы вались с развитием языка русинов, стоит обратить внимание на то влияние, которое оказали циркуляр ы Бачинского на формирование русинского литературного яз ы ка. Да и не удивительно, ведь их надлежало прочитать, переписать в протокол, а затем изложить их содержание прихожанам (должен обратить внимание на следующие факт ы : в Подкарпатье в XVIII веке б ы ло 729 приходов, столько же приходских священников и 60 благочиний). [8] Влияние циркуляров заметно проявляется в посланиях благочинн ы х, где они повторяют иногда цел ы е предложения епископа без каких б ы то ни б ы ло изменений в яз ы ке. [9] Русинская интеллигенция в то время рассматривала яз ы к посланий и документов Бачинского как литературную норму, как образец для подражания и соблюдения. Поэтому корни «яз ы чия», литературного яз ы ка Подкарпатья в XIX веке, прослеживаются в яз ы ковой норме канцелярии Бачинского. Таким образом, становится ясн ы м, что «яз ы чие» никак не случайное лингвистическое образование, созданное для литературн ы х целей и непонятное для простонародья, как заключают в этом случае некотор ы е критики. Это скорее плод длительного и естественного развития, опирающегося главн ы м образом на яз ы к, котор ы й употреблялся в циркулярах Бачинского.

По их содержанию циркуляр ы можно разделить на две основн ы е групп ы .

1. Циркуляр ы , объясняющие и под ы тоживающие распоряжения и предписания государственной власти, Королевского Наместнического Совета.

2. Циркуляр ы , не связанн ы е с государственн ы ми делами, а посвященн ы е вопросам образовательн ы м или духовн ы м.

Как видно из циркуляров первой группы , власти, действуя в духе политики эпохи Просвещения, п ы тались вовлечь духовенство в управление государством, наделяя его различн ы ми государственн ы ми функциями, и так духовенство принимало участие в общем разделении труда. [10] Иосиф ІІ рассматривал священника как государственного служащего, котор ы й, по его мнению, наряду с церковной службой имеет другие гражданские обязанности, вроде оглашения и объяснения императорских распоряжений и организации народного образования на местах. В этом духе циркуляр ы Бачинского побуждают клир к добросовестному проведению переписи (conscriptio animarium) , которая, и в самом деле, б ы ла проведена с помощью и при активном участии священников. Обязанностью священников б ы ла также оповестительная и разъяснительная работа во время эпидемий, засухи или голода. От них требовалась и организация сбора денег, зерна и перевязочной ткани во время войн с Пруссией, а затем с Францией. В одном из своих циркуляров, например, Бачинский предпис ы вает провести сбор в пользу глухих и нем ы х. Во время затяжн ы х войн множество циркуляров содержит распоряжения относительно дезертиров, демобилизованн ы х или сверхсрочно служащих солдат. Общеизвестно, что в то время католицизм б ы л государственной конфессией в Венгрии. Поэтому католическая церковь педантично следила за католическим воспитанием детей, родившихся в семьях, где один из родителей б ы л некатолик. В таких семьях родитель-некатолик должен б ы л отказаться от своего права на религиозное воспитание ребенка. Любое нарушение этого закона преследовалось государством. Так что не удивительно, что значительное число циркуляров посвящено учету смешанн ы х семей и детей, растущих в таких семьях. Во многих циркулярах предпис ы вается организация учета отступников, мобилизованн ы х и добровольцев. Предпис ы вается проведение специального богослужения за победу императорского королевского оружия. [11] Циркуляр ы предпис ы вают также сбор денег в поддержку ополчения (всеобщей мобилизации дворянства). Требуют также регистрировать в кадастров ы х книгах землю, находящуюся в пользовании канторов. Циркуляр ы Наместнического Совета, составленн ы е в духе Просвещения, конкретизировались для русинов нов ы ми циркулярами, котор ы е писал епископ. Так, в связи с распоряжением Марии-Терезии объявляется, что ни священники, ни верующие не должн ы принимать участие в паломничестве, которое б ы продолжалось дольше, чем один день. Этот циркуляр в качестве отрицательного примера приводит храмов ы й праздник воздвижения креста господня в Буковце в 1779?м году, когда там собралось на празднование 65 священников, неосмотрительно покинув доверенную им паству в приходах, оставив своих овечек без духовной опеки и наставления. [12] В соответствии с распоряжением Наместнического Совета Бачинский в одном из циркуляров просит провести в ы бор ы настоятеля кафедрального собора, в другом запрещает сочетать браком пришельцев из Галиции, России, Богемии, Моравии, Силезии и Трансильвании без разрешения благочинного. По случаю кончин ы Марии-Терезии Бачинский разослал специальн ы й циркуляр, в котором не только объявляет траур и предпис ы вает заупокойную службу, но и оценивает реформ ы императриц ы и все блага, котр ы е русин ы получили от их проведения.

Циркуляр ы второй групп ы поощряют развитие народного образования на родном яз ы ке, подчеркивая его важность в деле укрепления национального самосознания. Осознавая, насколько расширилось латинское просвещение, Бачинский считает своей обязанностью уделить особое внимание образованию на родном яз ы ке; циркуляр ы , посвященн ы е этой теме проникнут ы душевн ы м волнением и составлен ы в приподнятом стиле. Интересно, однако, что такого рода увещевания и данная тема появляются в циркулярах лишь после 1795?го года. Причину следует искать в его новом жизненном оп ы те, приобретенном в 90?е год ы , откр ы вшем перед ним более широкие кругозор ы . В 1789?м году он б ы л избран членом верхней палат ы государственного собрания и принимал участие в сессиях парламента в 1790–1791, 1792 и 1796?м году. Как явствует из его писем, обсуждение государственн ы х дел в парламенте не осталось без влияния на его взгляд ы . Сессия соз ы ва 1790?го года в Буде прошла под знаком откровенного венгерского национализма, что б ы ло формой протеста, продемонстрированного венгерским дворянством против политики германизации со сторон ы правления Иосифа ІІ. Вместе с тем Бачинский мог наблюдать националистические устремления сербов и рум ы н, идущие вразрез с венгерскими интересами. Поэтому его циркуляр ы , написанн ы е после 1795?го года, вновь и вновь повторяют идеи национальн ы х движений и подчеркивают наиболее важн ы е постулат ы этой идеологии, требуют поддержку простонародья, служения народу, что становится возможн ы м, по мнению Бачинского, лишь когда народ и его интеллигенция объединен ы .

Епископ считал свои циркуляр ы чем-то вроде методических инструкций в помощь священникам и учителям-канторам, чтоб ы они могли эффективнее исполнять свои обязанности. Эти инструкции и предписания б ы ли разбит ы по пунктам, соответственно их содержанию. В них он отечески, но иногда и в грозном духе наставляет благочинн ы х, приходских священников и учителей-канторов относительно их работ ы и обязанностей, но также устанавливает и норм ы взаимоотношений родителей и детей, священника и благочинного, требуя соблюдения в ы сокой нравственности.

Бачинский обращает внимание клира на нов ы е условия, в котор ы х живет епархия. Епископ б ы л убежден, что духовенство осознает здоровую обстановку, созданную в епархии в последней трети XVIII века, возросший авторитет священника и лучшие возможности для образования. Он дает понять, что причиной этих улучшений б ы ли не усилия и прилежание клира. Для Бачинского б ы ло ясно, что юридическая и экономическая эмансипация русинского духовенства б ы ла б ы невозможной без великодушной политики императриц ы . Хотя он и не приводит точн ы х исторических данн ы х и сопоставлений, но подчеркивает, что за последние десятилетия лидер ы русинского народа, русинское духовенство, преб ы вавшие прежде в жалком состоянии, приобрели равн ы е права во всех отношениях. Вот как пишет он об этом в циркуляре по случаю кончин ы Марии-Терезии:

«Смерть любимой императриц ы нашей в тяжкую печаль и горькую скорбь поверг­ла всю державу, но более ин ы х народ мункачевской нашей епархии. Ведь если м ы посмотрим на епархию с капитулом, училищем, семинарией, профессорами и церковью кафедральной в Унгваре, на резиденцию епископскую в Мункачеве, викариат ы в Марамороше и Сатмаре, на семинаристов в Будине и Вене, на многочисленн ы х приходских священников и дьяконов, повсюду же приход ы и села отстроен ы , обеспечен ы , украшен ы , и если перечислим все нам изобильно пожалованн ы е благодеяния, на котор ы е вряд ли и рассчит ы вать м ы могли, то со смертью императриц ы не просто государ ы ню потеряли м ы , но воистину мать нашу родную, которая словно из неб ы тия в б ы тие привела нас и до самого конца своей жизни к бедному народу нашему милосердие проявляла.» [13]

Можно судить об умножении благосостояния приходов и церквей, приняв во внимание, что за период преб ы вания Бачинского на посту епископа число каменн ы х церквей утроилось, и ему пришлось в ы пустить циркуляр, в котором он просит приходских священников оснастить окна церквей железн ы ми решетками для предотвращения кражи ритуальн ы х серебрянн ы х сосудов большой ценности и облачений священников, изготовленн ы х из дорогостоящих тканей.

Культурное и экономическое развитие народа, сохранение его национального самосознания и устойчивости против яз ы ковой ассимиляции возможн ы , по мнению Бачинского, лишь при повсеместном употреблении родного яз ы ка, в школьном образовании, при изучении закона божьего. Такое же большое значение он придавал религиозной морали. Его циркуляр ы содержат четко изложенную программу реализации этих устремлений. В программе этой ключевая роль отведена священнику, яз ы ку, [14] народу, церкви, детям, молодежи. Из циркуляров видно, что Бачинский намеревался осуществить прагматические идеи Просвещения в своей епархии, добиваясь при этом сохранения и развития родного яз ы ка. И пожалуй, можно сказать, что он преуспел в достижении этих целей, так что следует по праву считать его наиболее значительн ы м представителем Просвещения в Подкарпатье. Анализ циркуляров Бачинского наводит на м ы сль о том, что развитие Просвещения рано или поздно влечет за собой возникновение национализма.

Интересно, какие же работ ы повлияли на формирование взглядов Бачинского? Из циркуляров очевидно влияние Гердера, величайшего представителя германского Просвещения. Бачинский, вероятно, познакомился с работами Гердера в Вене. [15] Циркуляр ы епископа-просветителя Бачинского, его распоряжения и осуществленн ы е им мероприятия не обнаруживают какой-либо оригинальной, самостоятельной концепции, которая б ы не вмещалась в рамки венгерского Просвещения. Они не что иное, как простое приспособление установок просвещённ ы х правителей империи к местн ы м условиям, даже если иногда Бачинский и не сс ы лается на такие установки.

[1] Ср . Kosary Domokos: Muvelodes a XVIII. szazadi Magyarorszagon. Budapest, 1996; Niederhauser Emil: Kelet-Europa tortenete. Budapest, 2000. 99–156.

[2] ОдеятельностиМарии-Терезиидоступенбогатыйматериалпо-венгерски . См . Barta Janos, ifj. Maria Terezia. Budapest, 1988; Marczali Henrik: Maria Terezia. 1717–1780. Budapest, 1891; Nemeth Andor: Maria Terezia. Bp. 1999; Niederhauser Emil – Alekszander Kamenszkij: Maria Terezia, Nagy Katalin. Budapest, 2000.

[3] Подробнее о жизни и деятельности епископа Андрея Бачинского см. Udvari Istvan: Ruszinok a XVIII. szazadban. Vasvari Pal Tarsasag Fuzetei 9. Nyiregyhaza, 1992. 196–215; Pirigyi Istvan: A magyarorszagi gorogkatolikusok tortenete. II. Nyiregyhaza, 1990. 59–61; ІштванУдварі: ОбразчикызісторіїпудкарпатськыхРусинув. Х V ІІІ. cтолїтіе. Ужгород, 2000. 65 – 107.

[4] См . Гадже ґ а В.: Наші културні и церковні справ ы на епископских нарадах р. 1773. у Відні. Подкарпатська Русь IV. 1927. 105–108, 167–170, 199–201, 213–215; Pirigyi I.: A gorogkatolikus magyarsag tortenete. Nyiregyhazaza, 1982. 96–101.

[5] См . Udvari I.: Adalekok a karpatukran irasbeliseg tortenetehez. Megjegyzesek De Camelis J. nyomtatott muveinek es korlevelenek nyelvezeterol. Russzisztika. Acta Academiae Paedagogicae Nyiregyhaziensis. t.11/E. 1987. 157 – 165.

[6] Епархиальн ы й архив Гайдудорога = HPL, Nyiregyhaza.

[7] См . Udvari Istvan: Ruszin (karpatukran) hivatalos irasbeliseg a XVIII. szazadi Magyarorszagon. Budapest, 1995. 10 – 13; его же : Материалы к истории карпаторусинской письменности. Окружные послания Михаила Григашия (1758–1823). Studia Slavica Hungarica 40. 1995; 311 – 330; его же: Кириличные циркуляры мукачевского епископа Андрея Бачинского, относящиеся к проблемам воинской повинности. К генезису карпаторусинского язычия. Studia Russica XIX. 2001.

[8] См . Bendasz Istvan – Koi Istvan: A munkacsi Gorog Katolikus Egyhazmegye lelkeszsegeinek 1792. evi katalogusa . Nyiregyhaza, 1994; Udvari Istvan ( ред .): A munkacsi gorogkatolikus puspokseg lelkeszsegeinek 1806. evi osszeirasa. Vasvari Pal Tarsasag Fuzetei 3. Nyiregyhaza, 1990; егоже : Education in the diocese of Munkacs in the 18 th century. Posztbizanci Kozlemenyek. IV. Debrecen, ...

[9] В нескольких приходах комитатов Сабольч и Сатмар отдельн ы е циркуляр ы епископа Бачинского б ы ли переведен ы на венгерский яз ы к и в таком виде оглашен ы и записан ы в протокол.

[10] Ember Gy . – Heckenast G. , ( ред .): Magyarorszag tortenete 1686 – 1790; Budapest, 1989. 1043–1057, 1125–1159.

[11] Циркуляр ы епископа Андрея Бачинского и Григория Тарковича , грекокатолического благочинного комитата Сабольч , времен австро-прусской и австро-французской войн см. Udvari I.: A keletszlovak irodalmi nyelv ismeretlen emleke 1778-bol. (Magyar helyesirasu keletszlovak nyelvjarasi emlek Maria Terezia korabol). In Acta Academiae Paedagogicae Nyiregyhaziensis. tom 12/c. Nyelveszeti Kozlemenyek. Nyiregyhaza, 1990.; егоже : Ein unbekanntes handshriftliches Denkmal der ostslowakischen Schritsprache aus dem Jahre 1778. Studia Slavica Hungarica 38. 1993. 247 – 269.

[12] Циркуляр Андрея Бачинского от 24 марта 1799 ?го года. Местонахождение: HPL. Fasc. 4. No 28. См. Шлепецький А.: Мукачівський єпископ А.Ф. Бачинський та його послання. Науковий збірник Музею української культури. Пряшів, ІІІ. 1967. 226–227.

[13] Циркуляр Андрея Бачинского от 5 декабря 1780?го года.

[14] Подробно о русинском яз ы ке этого периода см. Udvari Istvan: Ruszin (karpatukran) hivatalos irasbeliseg a XVIII. szazadi Magyarorszagon. Budapest, 1995; егоже : Ruthenisches amthiches Schrifttums im Ungarn des 18. Jahrhunderts. In. Studia Slavica Savariensia 1993. 1. sz. Szombathely, 1993. 65 – 83.

[15] См . J. G. Herder: Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menscheit. 1792; егоже : Briefe zu Beforderung der Humanit a t, erste Sammlung. Riga, 1793.

Доктор права Едмунд Бачинський належить до того покоління закарпатської інтелігенції, яке тривалий час вважало, що майбутнє нашого краю, його вільний розвиток можливі тільки під всесильним скіпетром Росії, вбачаючи в ній єдиного захисника слов’янського світу. Звідси й москвофільство Бачинського. Як громадсько-політичний діяч зробив для Закарпаття скільки міг, діючи на пожвавлення змагань за визволення нашого краю з-під поневолення іноземних держав. Звичайно, в національній і соціальній визвольній боротьбі нашим краянам не дуже щастило, але сам факт широкого розгортання просвітницької, культурницької й політичної роботи серед населення заслуговує нашого визнання і шани.

Едмунд Бачинський походить з відомого наЗакарпатті священицького роду. Його предки до шостого покоління були греко-католицькими священнослужителями. Двоюрідним братом його прапрапрапрадіда був єпископ Андрій Бачинський (1732-1809) - відомий церковний діяч і просвітитель. Корені ж цього роду як засвідчують генеалогічні документи, знаходимо в Галичині с. Бачина, що на самбірщині. Хоч десь із кінця XVIст. спогади про рід Бачинських знаходимо на Закарпатті. Також відомо, що родина Бачинських походить з старовинного литовського княжого роду і їх дворянство підтверджено дипломом короля Зиґмунда III.

Едмунд Бачинський народився 13 червня 1880 року в селі Калини Тячівської округи (комітат Мараморош) в сім’ї греко-католицького священика Степана Бачинського (1851-1936). Мати – Єлизавета Фірцак – рідна сестра єпископа Юлія Фірцака (1836-1912) ініціатора Верховинської акції.

Оповідь про видатного європейського політика була б далеко неповною, якби не згадати бодай коротко про родину. Едмунд Бачинський мав чисельну рідню - двох сестер й чотирьох братів, яких доля розкидала по багатьох країнах світу. Сестра Шарлота Сабов 1878 року народження виїхала в США, брат Степан був душпастиром в Сату-Маре (Румунія), Юлій 1885 р.н. був священиком у Чорноголові та Ясіні в 1949 році його був засуджений на десять років позбавлення волі, повернувся додому, в 1957 році, брат Олександр 1895 р.н. загинув в Першу світову війну, сестра Маргарита 1893 р.н. вийшла заміж за чеського офіцера Ярослава Голду й у 1938 році виїхала разом з сім’єю в м. Брно, брат Андрій 1901 р.н. за фахом лісовий інженер, закінчив Празький університет, багато років віддав лісовій галузі Закарпаття.

Перша дружина –Марія Товт померла під час пологів. Дочка Марія. 1910 року народження, жила в Угорщині, де й померла в 1967 році. Друга дружина Оронка Губан – прожила до 1976 року, померла й похована в Хусті.

Едмунд не пішов шляхами чоловіків своєї рідні, а закінчив правничий факультет Будапештського університету. Напередодні Першої світової війни служив урядовцем у Дебрецені та інших містах Угорщини. В 1922 році повернувся до рідного краю, де був мером Ужгорода тачленом земського уряду. Із 1927 по 1936 роки входив до товариства імені Духновича, яке впродовж трьох місяців 1936 року очолював. З 1929 по 1938 роки обирався сенатором Чехословацького парламенту від аграрної партії. Очолював кооперативну спілку Підкарпатської Русі, видав брошуру „Кооперація на Підкарпатській Русі”.

На окрему увагу заслуговує його любов до спорту, як засобу фізичного й духовного відродження народу. 15 серпня 1925 року обирається заступником голови спортивного клубу „Русь”. А в 30-х очолює відому футбольну команду СК „Русь”. На утримання її відраховував половину своєї сенаторської платні.

З 11 по 26 жовтня 1938року входив в перший автономний уряд Підкарпатської Русі, обіймав у ньому пост міністра внутрішніх справ. Входив і до складу другого уряду який очолював Августин Волошин.

19 жовтня 1938 року Е. Бачинський представляв інтереси Підкарпатської Русі на переговорах у Мюнхені про майбутні кордони. З цього приводу (перед Віденським арбітражем) зустрічався з міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом. Туди ж прибув на переговори прем’єр Словаччини д-р Йозеф Тісо.

З кінця 1938 року працював у Хусті, куди переїхав як міністр автономного уряду. Після окупації Карпатської України Угорщиною відійшов від політичної діяльності і працював адвокатом.

З приходом Червоної Армії був заарештований управлінням контррозвідки „СМЕРШ” 4-го Українського фронту в грудні 1944 – го і без суду був етапований до м. Єнакієве Донецької області, де і помер від тифу в таборі для військовополонених на шахті "Юнком" в 1945 році, що засвідчує п. Микола Бандусяк, який в той час був ув’язнений в таборі із Е.Бачинським. Після встановлення радянської влади на Закарпатті від сім’ї Бачинських конфіскували значне нерухоме майно.

В часи горбачовської перебудови на обґрунтовані заяви, які писав у тодішні КДБ й прокуратуру син його брата Андрія – Едмунд, відповіли, що по трьох органах (суд, прокуратура, КДБ) „не проходив”. Оскільки його не судили, то й слідів ніяких не залишено. Так досі цей мужній син нашого народу і не реабілітований.

http://batsinsky.narod.ru/